Лекції для вивчення Прикладної математики. Студент Городецький Андрій Павлович. Викладач Огірко І.В.

 
Контакты
E-Mail

Прикладна математика — галузь математики, що розглядає застосування математичних знань в інших сферах діяльності. Прикладами такого застосування будуть: чисельні методи, математична фізика, математична хімія, лінійне програмування, оптимізація і дослідження операцій, моделювання суцільних середовищ (механіка суцільних середовищ), біоматематика і біоінформатика, теорія інформації, теорія ігор, теорія ймовірності і статистика, фінансова математика і теорія страхування, криптографія, а також комбінаторика і деякою мірою кінцева геометрія, теорія графів в додатку до мережевому плануванню, і багато в чому те, що називається інформатикою. У питанні про те, що є прикладною математикою, не можна скласти чітку логічну класифікацію. Математичні методи звичайно застосовуються до специфічного класу прикладних завдань шляхом складання математичної моделі системи.

Спеціаліст з прикладної математики – це дослідник, який однаково добре володіє як теоретичними знаннями так і практичними вміннями та навичками в своїй галузі. Вміння методично, швидко та адекватно аналізувати поставлену практичну задачу і знаходити оптимальні шляхи її вирішення – ось та родзинка, яка вирізняє сучасного математика-прикладника з-поміж інших спеціалістів математичного профілю. На сучасному етапі розвитку математики-прикладники потрібні нашому суспільству, як ніколи раніше.

В процесі навчання за спеціальністю «Прикладна математика» студенти вивчають як класичні курси («Математичний аналіз», «Алгебра та геометрія», «Методи оптимізації», тощо), так і актуальні сучасні спецкурси («Криптографія», «Аналіз даних», «Теорія ризиків», «Системи масового обслуговування», «Прогнозування часових рядів», «Спеціалізовані мови програмування», тощо).

До послуг студентів навчально-наукова лабораторія методів обчислень, обладнана сучасною персональною комп’ютерною технікою. В лабораторії студенти навчаються використовувати набуті знання на практиці. Зокрема, на заняттях з методів обчислень, вчаться програмувати вбудованими мовами надвисокого рівня – Maple, MathLab, Mathematica, з метою вирішення поставлених задач. Студенти спеціальності «Прикладна математика» також отримують навички програмування в середовищах Delphi та MS Visual Studio, мовами програмування Object Pascal та C++. Це відбувається в процесі створення ними власних програмних пакетів, призначених для автоматизації процесу розв’язання тих чи інших задач теорії керування та оптимізації, теорії прийняття рішень, статистики, тощо.

Все це дозволяє готувати нове покоління професіоналів, яке здатне поєднувати наукову, дослідницьку, аналітичну діяльність, має глибокі фундаментальні знання, здатне до відкриття нових напрямів інженерної творчості.

Математика пропонує загальний підхід та інструментарій для опису явищ та процесів у ВСІХ областях людської діяльності. Як казав Чарльз Дарвін: "У людей, що засвоїли великі принципи математики, одним органом почуття більше, ніж у звичайних смертних". На додачу до математичних знань Ви отримаєте сильного помічника – комп'ютер. У нас Ви будете не просто нажимати на його кнопки, Ви навчитеся керувати розрахунковими роботами, тобто і тому, як сформулювати задачу, і тому, як розв'язати її із застосуванням сучасної обчислювальної техніки. А це – дуже дефіцитна спеціальність.
   Саме тому жодна сучасна організація не може обходитись без математика - спеціаліста з математичного моделювання. І Ви матимете всі необхідні знання та вміння. І тільки від Вас у подальшому буде залежити, де їх застосувати!
   Випускник спеціальності "Прикладна математика" підготовлений до діяльності, що вимагає поглибленої фундаментальної і професійної підготовки, у тому числі до науково-дослідної роботи в областях, що використовують методи прикладної математики і комп'ютерні технології; створення і використання математичних моделей процесів і об'єктів; розробки та застосування сучасних математичних методів та програмного забезпечення для вирішення завдань науки, техніки, економіки та управління; використання інформаційних технологій у проектно-конструкторської, управлінської та фінансової діяльності. Випускник спеціальності "Прикладна математика" підготовлений до розробки математичних моделей та сучасних технологій управління, призначених для використання в самих різних областях людської діяльності. Обґрунтованість і глибина підготовки в галузі прикладної математики дозволяє випускникам успішно займатися дослідженнями в різних областях математичного моделювання та інформаційних технологій для вдосконалення управління і підвищення ефективності бізнесу, дослідження та створення логістичних систем зв'язку.

Основні дисципліни, які складають фахову підготовку:

• Математичний аналіз;
• Теорія ймовірності та математична статистика;
• Чисельні методи;
• Дискретна математика;
• Диференціальні рівняння;
• Рівняння математичної фізики;
• Методи оптимізації та дослідження операцій;
• Мова програмування Сі;
• Програмне забезпечення;
• Спеціалізовані мови програмування;
• Об'єктно-зорієнтоване програмування;
• Системне програмування;
• Комп'ютерна графіка;
• Бази даних;
• Операційні системи;
• Обчислювальні системи, мережі та комп'ютерні комунікації;
• Ресурси і сервіси мережі Internet;
• Моделювання еколого-економічних і соціальних процесів;
• Основи менеджменту та маркетингу;
• Основи економічних теорій.

Професійні назви робіт, які здатний виконувати фахівець
освітньо-кваліфікаційного рівня "Молодший спеціаліст"
:

• Розробник математичного та програмного забезпечення ЕОМ;
• Технік-програміст;
• Керівник робочих груп фірм по розробці математичного та програмного забезпечення ЕОМ;
• Керівник відділу комп'ютерних технологій в корпоративних системах;
• Адміністратор бази даних.

Основні місця роботи, де можна працювати після закінчення навчання:

• Банківські установи;
• Відділ обробки інформації підприємств різних форм власності;
• Фірми, які займаються розробкою прикладного та програмного забезпечення;
• Фірми, що є провайдерами послуг Internet;
• Фірми, що надають послуги кабельного та супутникового телебачення;
• Наукові інститути і установи.

 

Випускники спеціальності «Прикладна математика» володіють знаннями і вміннями в обсязі достатньому для того, щоб працювати в якості:

  • розробника автоматизованих систем обробки даних та прикладного програмного забезпечення;
  • працівника інформаційно-аналітичного відділу фінансової та банківської установи;
  • аналітика, спеціаліста з Data Mining;
  • працівника відділу логістики комерційних компанії та державних установ;
  • працівника відділу оцінки надійності промислового підприємства;
  • фахівця з сучасних методів обчислень (real-time обробка);
  • науковця-дослідника.

Математика пропонує загальний підхід та інструментарій для опису явищ та процесів у ВСІХ областях людської діяльності. Як казав Чарльз Дарвін: "У людей, що засвоїли великі принципи математики, одним органом почуття більше, ніж у звичайних смертних". На додачу до математичних знань Ви отримаєте сильного помічника – комп'ютер. У нас Ви будете не просто нажимати на його кнопки, Ви навчитеся керувати розрахунковими роботами, тобто і тому, як сформулювати задачу, і тому, як розв'язати її із застосуванням сучасної обчислювальної техніки. А це – дуже дефіцитна спеціальність.
   Саме тому жодна сучасна організація не може обходитись без математика - спеціаліста з математичного моделювання. І Ви матимете всі необхідні знання та вміння. І тільки від Вас у подальшому буде залежити, де їх застосувати!
   Випускник спеціальності "Прикладна математика" підготовлений до діяльності, що вимагає поглибленої фундаментальної і професійної підготовки, у тому числі до науково-дослідної роботи в областях, що використовують методи прикладної математики і комп'ютерні технології; створення і використання математичних моделей процесів і об'єктів; розробки та застосування сучасних математичних методів та програмного забезпечення для вирішення завдань науки, техніки, економіки та управління; використання інформаційних технологій у проектно-конструкторської, управлінської та фінансової діяльності. Випускник спеціальності "Прикладна математика" підготовлений до розробки математичних моделей та сучасних технологій управління, призначених для використання в самих різних областях людської діяльності. Обґрунтованість і глибина підготовки в галузі прикладної математики дозволяє випускникам успішно займатися дослідженнями в різних областях математичного моделювання та інформаційних технологій для вдосконалення управління і підвищення ефективності бізнесу, дослідження та створення логістичних систем зв'язку.

Основні дисципліни, які складають фахову підготовку:

• Математичний аналіз;
• Теорія ймовірності та математична статистика;
• Чисельні методи;
• Дискретна математика;
• Диференціальні рівняння;
• Рівняння математичної фізики;
• Методи оптимізації та дослідження операцій;
• Мова програмування Сі;
• Програмне забезпечення;
• Спеціалізовані мови програмування;
• Об'єктно-зорієнтоване програмування;
• Системне програмування;
• Комп'ютерна графіка;
• Бази даних;
• Операційні системи;
• Обчислювальні системи, мережі та комп'ютерні комунікації;
• Ресурси і сервіси мережі Internet;
• Моделювання еколого-економічних і соціальних процесів;
• Основи менеджменту та маркетингу;
• Основи економічних теорій.

Професійні назви робіт, які здатний виконувати фахівець
освітньо-кваліфікаційного рівня "Молодший спеціаліст"
:

• Розробник математичного та програмного забезпечення ЕОМ;
• Технік-програміст;
• Керівник робочих груп фірм по розробці математичного та програмного забезпечення ЕОМ;
• Керівник відділу комп'ютерних технологій в корпоративних системах;
• Адміністратор бази даних.

Основні місця роботи, де можна працювати після закінчення навчання:

• Банківські установи;
• Відділ обробки інформації підприємств різних форм власності;
• Фірми, які займаються розробкою прикладного та програмного забезпечення;
• Фірми, що є провайдерами послуг Internet;
• Фірми, що надають послуги кабельного та супутникового телебачення;
• Наукові інститути і установи.

Математика пропонує загальний підхід та інструментарій для опису явищ та процесів у ВСІХ областях людської діяльності. Як казав Чарльз Дарвін: "У людей, що засвоїли великі принципи математики, одним органом почуття більше, ніж у звичайних смертних". На додачу до математичних знань Ви отримаєте сильного помічника – комп'ютер. У нас Ви будете не просто нажимати на його кнопки, Ви навчитеся керувати розрахунковими роботами, тобто і тому, як сформулювати задачу, і тому, як розв'язати її із застосуванням сучасної обчислювальної техніки. А це – дуже дефіцитна спеціальність.
   Саме тому жодна сучасна організація не може обходитись без математика - спеціаліста з математичного моделювання. І Ви матимете всі необхідні знання та вміння. І тільки від Вас у подальшому буде залежити, де їх застосувати!
   Випускник спеціальності "Прикладна математика" підготовлений до діяльності, що вимагає поглибленої фундаментальної і професійної підготовки, у тому числі до науково-дослідної роботи в областях, що використовують методи прикладної математики і комп'ютерні технології; створення і використання математичних моделей процесів і об'єктів; розробки та застосування сучасних математичних методів та програмного забезпечення для вирішення завдань науки, техніки, економіки та управління; використання інформаційних технологій у проектно-конструкторської, управлінської та фінансової діяльності. Випускник спеціальності "Прикладна математика" підготовлений до розробки математичних моделей та сучасних технологій управління, призначених для використання в самих різних областях людської діяльності. Обґрунтованість і глибина підготовки в галузі прикладної математики дозволяє випускникам успішно займатися дослідженнями в різних областях математичного моделювання та інформаційних технологій для вдосконалення управління і підвищення ефективності бізнесу, дослідження та створення логістичних систем зв'язку.

Основні дисципліни, які складають фахову підготовку:

• Математичний аналіз;
• Теорія ймовірності та математична статистика;
• Чисельні методи;
• Дискретна математика;
• Диференціальні рівняння;
• Рівняння математичної фізики;
• Методи оптимізації та дослідження операцій;
• Мова програмування Сі;
• Програмне забезпечення;
• Спеціалізовані мови програмування;
• Об'єктно-зорієнтоване програмування;
• Системне програмування;
• Комп'ютерна графіка;
• Бази даних;
• Операційні системи;
• Обчислювальні системи, мережі та комп'ютерні комунікації;
• Ресурси і сервіси мережі Internet;
• Моделювання еколого-економічних і соціальних процесів;
• Основи менеджменту та маркетингу;
• Основи економічних теорій.

Професійні назви робіт, які здатний виконувати фахівець
освітньо-кваліфікаційного рівня "Молодший спеціаліст"
:

• Розробник математичного та програмного забезпечення ЕОМ;
• Технік-програміст;
• Керівник робочих груп фірм по розробці математичного та програмного забезпечення ЕОМ;
• Керівник відділу комп'ютерних технологій в корпоративних системах;
• Адміністратор бази даних.

Основні місця роботи, де можна працювати після закінчення навчання:

• Банківські установи;
• Відділ обробки інформації підприємств різних форм власності;
• Фірми, які займаються розробкою прикладного та програмного забезпечення;
• Фірми, що є провайдерами послуг Internet;
• Фірми, що надають послуги кабельного та супутникового телебачення;
• Наукові інститути і установи.

Теорія відносності в логіці

Теорія відносності в логіці Будь-яке знання в логіці є поєднанням двох протилежних сторін — чуттєвого та раціонального знань, які неможливі одне без одного. Органи чуття надають розумові відповідні дані, факти. Розум їх узагальнює й робить певні висновки. Без органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані завжди певною мірою усвідомлені, теоретично навантажені, регулю¬ються розумом. Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття — зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції, а й всесвітньої історії. Органи чуття — єдині «двері», які відкриті для інформації про навколишній світ, яка потрапляє до свідомості. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов'язаних формах. Це — відчуття, сприйняття та уявлення. Відчуття — відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття. Відчуття можна розділити на зорові (відіграють чи не найважливішу роль), слухові, дотичні, смакові, нюхові. Як правило, відчуття є складовою більш складного образу — сприйняття. Сприйняття — цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів. Уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на ор¬гани чуття в минулому, але вже не сприймається зараз. До уявлень відносять образи пам'яті, об¬рази уяви тощо. Порівняно із сприйняттям в уявленні немає безпосереднь¬ого зв'язку з реальним об'єктом. Це аморфний, нечіткий образ предмета, але в ньому наявне елементарне узагальнення з виділенням певних загальних ознак та відкиданням неістотних. Живому спогляданню властиве відображення зовнішнього світу в наочній формі, присутність безпосереднього (без проміжних ланок) зв'язку людини з дійсністю, відображення переважно зовнішніх сторін та зв'язків, початок занурення у внутрішні закономірності та зв'язки на основі первинного узагальнення чуттєвих даних. Отже, немає «чистої» чуттєвості, яка була б вільною від впливу мислення. Але роль чуттєвого відображення в пізнанні є особливою, навіть якщо зважати на значне зростання ролі мис¬лення, абстрактно-ідеалізованих об'єктів у сучасній науці. Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні. Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять. Відбувається воно в найтіснішому зв'язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною (математична, фор¬мально-логічна мова, хімічні формули тощо). Мислення людини є не тільки природною якістю, але набувається людиною як соціальним суб'єктом у процесі історії, предметної діяльності та спілкування. Певною мірою рівень соціального буття зумовлює спосіб мислення конкретної епохи, своєрідність логічних структур та зв'язків на кожному її етапі. Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення — розсудок і розум. Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми. Це здатність послідовно й коректно будувати свої думки, класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінне, поза його розвитком та взаємозв'язками. Головною функцією розсудку є розкладання та обчислення. Розсудок є побутовою, повсякденною формою мислення, іншими словами — здоровим глуздом. Логіка розсудку — це формальна логіка, яка більше переймається готовим знанням, ніж становленням його змісту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень. Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та переду¬мов, самопізнання. На цьому рівні легше сягнути сутності речей, їх законів та суперечностей. Поняття тут бе¬руться до розгляду в їх взаємозв'язку, розвитку й всебічно. Головним завданням розуму є поєднання різнобічного, навіть протилежного; занурення у глибинні причини та чинники досліджуваних явищ. Розум формує та розвиває знання в єдності з його формою та змістом. Процес розвитку мислення передбачає взаємозв'язок та взаємоперехід розсудку і розуму. Такий взаємоперехід тяжіє у бік переходу до відносно сталих систем знання, тобто йдеться

про процедуру формалізації: перехід від розуму до розсудку. Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, судження та умовивід, на основі яких вибудовуються складніші форми. Поняття — форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'язки, сутнісні оз¬наки явищ, поданих у їх визначеннях. Наприклад, у визначенні «університет — вищий навчальний заклад» відображена така сутнісна ознака цієї інституції, яка відрізняє її від інших закладів. Поняття бувають споріднені та протилежні за змістом, близькі та віддалені за рівнем абстрагування. Найзагальніші поняття (найабстрактніші — найширші за обсягом та найбідніші за змістом) — це філософські поняття, категорії: «сутність», «явище», «свідомість» та ін. Найабстрактніша філософська категорія — «буття» є первинною і центральною у філософських системах (онтології) Гегеля, Парменіда, Гайдеггера та інших філософів різних часів. Поєднані поняття складаються у словосполучення. Наприклад, філософські категоріальні сполучення: «суб'єктивний ідеалізм», «категоричний імператив», «географічний детермінізм». Судження — форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсності, їх зв'язки. Ця мислительна конструкція втілюється в оповідне речення, яке може бути істинним («Київ розташований біля Дніпра») або помилковим («Москва є столицею України»). У судженні можуть відображатися не тільки сутнісні й загальні характеристики явищ, а й другорядні (приміром, у судженні «Університет є чотирнадцятиповерховою будівлею» відображена другорядна ознака закладу). З понять та суджень складається умовивід, який є рухом від одних понять до інших і відображає процес отримання нових результатів у пізнанні. Умовивід — форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження. Приклад умовиводу: 1. Вся давньогрецька філософія онтологічна. 2. Арістотель — давньогрецький філософ. 3. Отже, Арістотель переймався онтологією (висновок, результативне знання). Щоб отримати істинне результативне знання, необхідно не тільки мати істинні засновки (посилки), але й дотримуватись правил висновку. Є індуктивні (рух думки від одиничного, окремого до загального) та дедуктивні (від загального до одиничного) умови¬води. Раціональне пізнання пов'язане не тільки з чуттєвими, але й з нераціональними (ірраціональними, надраціональними) формами пізнання. В результаті пізнання іншим, ніж раціональний, шляхом набувається знання іншого ґатунку. Тут відіграють важливу роль уява, фантазія, емоції, афекти, інтуїція, одкровення, тобто здатність безпосереднього осягнення істини без передуючого логічного розкладу та доведень. Релігійні філософи-ірраціоналісти (Г. Сковорода, М. Бердяєв та ін.) спиралися у своїх гносеологічних концепціях саме на надраціональне пізнання, наголошуючи на ролі одкровення, «осяяння» істиною. Важливу роль інтуїції зазначали й деякі раціоналісти. Так, Декарт вважав, що для ефективної реалізації його методу необхідна інтуїція, за допомогою якої можна усвідомити першопринципи. Важливою, на його думку, є також дедукція, яка дає змогу отримати результати, висновки з першопринципів, начал усього. Інтуїція як єдиний правомірний засіб пізнання була висунута на передній план у гносеології А. Бергсона, який вважав її справжнім філософським методом і протиставляв її інтелекту. На його думку, в інтуїції відбувається безпосереднє злиття об'єкта з суб'єктом. І якщо в науці панують інтелект, логіка, аналіз, то для художньої творчості характерною є саме інтуїція, яка близька до інстинкту. У феноменології Е. Гуссерля інтуїції теж відводиться провідна роль. Вона постає «сутнісним баченням», «ідеацією», безпосереднім спогляданням загального. А в психоаналізі 3. Фрейда інтуїція — це прихований несвідомий першопринцип творчості. Своєрідно тлумачили співвідношення раціонального та ірраціонального, інтуїтивного та дискурсивного (логічного, понятійного) аспектів пізнання російські філософи-інтуїтивісти. Приміром, на думку Семена Франка (1877— 1950), існує нерозривний взаємозв'язок між раціональним (прозорим, світлим) та ірраціональним (дійсним, істинним) знанням. Але перевагу він надавав ірраціональному, стверджуючи, що в певних сферах буття розум неспроможний. Саме там і починається царина ірраціонального пізнання, яке й відкриває людині істину. Згідно з міркуваннями М. Лоського, інтуїтивізм, стверджуючи, що знання не є копією, символом чи явищем дійсності для суб'єкта, який пізнає, а є самою дійсністю, яка піддана диференціації шляхом порівняння, скасовує протилежність між знанням та буттям. Водночас пізнання (єдність чуттєвого й раціонального) тісно пов'язане з розумінням, що є головною категорією герменевтики — впливової течії в сучасній філософії, про яку вже йшлося вище. На думку X. Гадамера, істину нездатний пізнати чи повідомити хтось один. Необхідно всіляко підтримувати діалог, надати можливість висловити свою думку й будь-якому опонентові. В. Дільтей тлумачить розуміння як занурення в духовний світ автора тексту, яке нероз¬ривно пов'язане з реконструкцією культурного контексту його творіння. М. Гайдеггер вважав розуміння специфічно людським ставленням до дійсності, способом буття людини у світі. На думку X. Гадамера, розуміння передуючої культури невіддільне від саморозуміння інтерпретатора. Тому об'єктом розуміння є не зміст, закладений автором у текст, а предметна сутність справи, з усвідомленням якої пов'язаний текст, у тому числі — історія. Але розуміння, за Гадамером, — це ще й мовна проблема. Його можна сягнути в «медіумі мовності», і доведень воно не потребує. Важливою ознакою знання є його динаміка, тобто воно зростає, змінюється, розвивається, трансформується. Це розуміли вже давні греки. Г.-В.-Ф. Гегель охопив цю специфіку знання висловом про те, що «істина є процес», а не готовий результат. Залежно від руху знання, його вдосконалення, заперечення старих істин і переходу до нових пізнавальний шлях до істини можна уявити як пульсацію, взаємопереходи істини й помилки. Це рух від міфу до логосу, від логосу— до «переднауки», від «переднауки» — до науки і далі: від класичної науки — до некласичної і до посткласичної, тобто від менш досконалого знання до більш досконалого. І цей шлях є нескінченним. Зазначена проблема зростання знання є центральною у постпозитивістській філософії науки. Приміром, К. Поппер, формуючи свою концепцію зростання знань, виходив із засновку про особливості зростаючого знання, яке є цілісністю, що розвивається. Але зростання знання не є накопичувальним процесом, його не можна звести до збирання спостережень. Це й заперечення певних теорій, заміщення їх кращими, подолання помилок. Цей процес певною мірою можна порівняти з дарвінівським природним відбором, якщо розглянути останній як окремий випадок загальносвітових еволюційних процесів. А Т. Кун намагався виявити загальний механізм розвитку науки як єдиного цілого, поєднуючого «нормальну науку» з наукою у стрибку (під час наукових революцій). Згідно з С. Тулміним, еволюційно-епістемологічний підхід до змісту теорій передбачає розгляд його як своєрідної популяції понять, загальний механізм розвитку яких може бути поданий як взаємодія наукових та позанаукових, соціальних чинників. Раціональні компо¬ненти при цьому, на його думку, переважають. А Й. Лакатос вважав, що зростання й розвиток наукового знання є зміною багатьох невід'ємно пов'язаних між собою науково-дослідницьких програм. Наукове пізнання — це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні — емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні переважає живе споглядання — чуттєве пізнання. Раціональний момент та його форми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості. Тому об'єкт, який досліджується, відображається переважно через його зовнішні зв'язки та вияви, що є доступними для живого споглядання. Значною мірою вони відображають і внутрішні відносини. Збір фактів, їх первинне узагальнення, аналіз експериментальних даних та їх систематизація і класифікація — це специфічні ознаки емпіричного пізнання. Емпіричне, дослідне випробування спрямоване безпосередньо на об'єкт і опановує його за допомогою таких засобів, як порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент, аналіз, індукція. Тим часом дослідження не буває сліпим: воно планується, конструюється за допомогою теорії. З цієї причини так звані емпіричні факти завжди мають теоретичне навантаження. Початок науки — це не самі по собі предмети, не голі факти, а теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності. Вони складаються з абстрактних, ідеальних конструктів. Це — постулати, визначення, принципи, концептуальні моделі тощо. На думку К. Поппера, абсурдною є віра в те, що можна почати наукове дослідження з «чистого споглядання», не маючи чогось на зразок теорії. І тому певна концептуальна точка зору є необхідною. Навіть достеменна перевірка ідей досвідом сама, за Поппером, живиться ідеями. Експеримент є дією, яка планується і на кожному кроці скориговується теорією. Тобто людина сама формує свій досвід. Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання раціонального моменту — понять, теорій, законів та інших форм, пов'язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання при цьому не заперечується, але стає підпорядкованим. Теоретичне пізнання відображає явища в їх внутрішніх зв'язках та закономірностях, які виявляються в результаті раціональної обробки даних емпіричного знання. Така обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій (понятть, умовиводів, законів, категорій, принципів). Мис¬лення на основі емпіричних даних працює з об'єктами дослідження, сягає їх сутності. Праг¬нучи істинного знання, теоретичне пізнання користується такими пізнавальними засобами, як абстрагування (відхід від певних якостей та відношень речей), ідеалізація (процес створення суто мислительних речей та предметів), синтезу (поєднання в систему набутих у результаті аналізу елементів), дедукція (рух пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо). Межа між емпіричним і теоретичним рівнями пізнання умовна і рухома. Емпіричні дослідження, набуваючи за допомогою експериментів та спостережень усе нових і нових даних, стимулюють просування теоретичного пізнання. А з іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи та конкретизуючи свій зміст на основі емпіричного дослідження, розкриває ширші обрії для діяльності емпіричного пізнання. На певних етапах розвитку науки відбувається перехід емпіричного у теоретичне і навпаки. При цьому недопустима будь-яка абсолютизація одного з цих рівнів. Емпіризм відносить наукове знання як ціле до емпіричного рівня, принижуючи або заперечуючи теоретичне знання. А чисте теоретизування недооцінює значення емпіричних даних, часом відкидаючи необхідність всебічного аналізу фактів як джерела й основи теоретич-них конструкцій. У такому разі його продуктом є однобічні, догматичні конструкції та концепції (наприклад, соціальні концепції марксизму). Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побудови й розвитку знання на вищому, теоретичному рівні. Проблема (грец. problema — задача) — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання. Іншими словами, це — знання про незнання, питання, яке виникло в процесі пізнання і на яке потрібно відповісти. Проблема не є сталою формою знання. Вона є процесом, який має два моменти руху пізнання: порушення проблеми та її розв'язання. Необхідним при цьому є правильне виведення проблемного знання з попереднього узагальнення фактичного матеріалу, вміння правильно поставити проблему. На думку К. Поппера, наука починається не зі спостережень, а саме з проблем, її розвиток є переходом від одних про¬блем до інших — від менш глибоких до більш глибоких. Проблеми постають внаслідок протиріччя в окремій теорії, зіткнення двох різних теорій, зіткнення теорії із спостереженням. Розв'язання певної проблеми є суттєвим моментом розвитку знання, під час якого виникають нові проблеми, висуваються певні концептуальні ідеї, гіпотези. Гіпотеза (грец. hypothesis — основа, припущення) — форма знання, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення. Гіпотетичне знання є вірогідним, а не достовірним і потребує перевірки, обґрунтування. В процесі доведення гіпотез одні з них стають істинними теоріями, інші — видозмінюються, конкретизуються, а треті — заперечуються, перетворюються на хибне знання (перевірка дає негативний результат). Висування нової гіпотези спирається на результати перевірки старої. Це відбувається навіть тоді, коли ці результати були негатив¬ними. У цьому зв'язку класичним є приклад висунутої німецьким фізиком Вернером Гайзенбергом (1901—1976) гіпотези про співвідношення невизначеностей, що означало обмеження використання класичних понять у квантовій механіці. Пізніше ця гіпотеза перетво¬рилась на невід'ємний компонент теорії квантової механіки. І навпаки, свого часу популярні гіпотези про існування «теплороду», «флогістону» та «ефіру» не знайшли свого підтвердження і були спростовані, перейшли до розряду хибного знання. Стадію гіпотези пройшла більшість відомих і визнаних за істинні наукових теорій та відкриттів. Роль гіпотези в сучасній науці дуже велика. А для того щоб довести чи спростувати гіпотезу, важливими є два типи критеріїв перевірки істинності гіпотетичного знання — теоретичний та практичний. Якщо гіпотеза перевірена й доведена, вона стає науковою теорією, тобто переходить до розряду достовірного, істинного знання. Теорія (грєц. theoria — спостереження, дослідження) — найрозвинутіша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відображення закономірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності. Теоріями є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія відносності А. Ейнштейна, теорія цілісних систем, що самовпорядковуються (синергетика) тощо. На думку К. Поппера, теорія повинна відповідати двом вимогам: несуперечливості (не порушувати відповідний закон формальної логіки) та спростовності (відкритості для експериментальної перевірки). У сучасній методології науки розрізняють такі головні еле¬менти теорії: — вихідні засади — фундаментальні поняття, принципи, закони, аксіоми; — ідеалізований об'єкт — абстрактна модель істотних якостей та зв'язків, речей і явищ; — логіка теорії, націлена на з'ясування структури та зміни знання; — сукупність законів та тверджень, виведених із засад певної теорії відповідно до певних принципів. Характеризуючи сучасні тенденції розвитку наукових теорій, відомий німецький філософ П. Козловський зазначав, що наука нині вагається між ультрареалізмом та функціональністю. З одного боку, вона схиляється до екстремального реалізму, де теорія прирівнюється до дійсності та актуалізуються колишні спроби посилити референтність науки. З іншого, наука дедалі більше користується вигадкою, симуляцією як методом та посилює свій функціоналізм. Теорії більше не відшукуються, а вигадуються та конструюються. У природничих науках відбувається «дематеріалізація» досліджень, під час якої контакт з матеріалом здійснюється за допомогою надскладних вимірювальних приладів, а не шляхом чуттєво спостережних вимірювань та зважувань. Дедалі більшу роль відіграє момент фікції, створення нових моделей та їх застосування дослідниками. Важливим елементом теорії є закон. Теорію певним чином можна розглядати як систему законів, що відображають сутність досліджуваного об'єкта. Закон — об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або відношення між явищами. Різноманітність видів реальних взаємозв'язків є засадою існування багатьох форм законів, які можна розподілити за певною ознакою: фізичні, закони мислення, загальні тощо.

Огірко І. В. , Синицький О. С. Математичне моделювання прийняття управлінських рішень в зб.: Реформування системи держвного управління. ЛР і ДУ НАДУ при Президентові України. Львів. 2011.ч.2 с. 398–400.

І.Огірко, Ю.Шульжик, О. Огірко Інформаційна економіка як напрям дослідження економіки та інформаційних технологій //Формування ринкової економіки в Україні. Львів ЛНУ ім.І.Франка 2001.

Огірко І.В., Глущак Ю.І., Огірко О.І. Інформаційні технології управління // Актуальні проблеми державного управління. Львів УАДУ при Президенті України Львівська філія 2002

Глущак Ю.І., Огірко О.І. Використання прогресивних інформаційних технологій в державному управлінні // Ефективність державного управління в контексті становлення громадянського суспільства. Львів УАДУ при Президенті України Львів 2002

Серант А. Й., Огірко І. В. Соціальні комунікації і соціальні мережі як моделі розгалуженого розвитку зв'язків з громадськістю // Ефективність державного управління : зб. наук. пр. Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. — Вип. 31 — Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2012. — 50-56 с.


81. Огірко І. В. ''Метафізика'' // Вікіпедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D1%84%D1%96%D0%B7%D0%B8%D0%BA%D0%B0 (дата 29 квітня 2011). – Назва з екрана.


82. Огірко І. В. ''Металогіка'' // Вікіпедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D0%BA%D0%B0 (дата 29 квітня 2011). – Назва з екрана.


21. Огірко І. В. ''Метаматеріал'' // Вікіпедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB (дата 7 липня 2014). – Назва з екрана.

71. Огірко І. В. ''Метафілософія'' // Вікіпедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D1%84%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F (дата 17-18 серпня 2012). – Назва з екрана.

73. Огірко І. В. ''Метаматематика'' // Вікіпедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0 (дата 29 квітня 2011, 17 серпня 2012). – Назва з екрана.


74. Огірко І. В. ''Металогіка'' // Вікіпедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D0%BA%D0%B0 (дата 29 квітня 2011, 17 серпня 2012). – Назва з екрана.

117. Огірко І. В. ''Метафізика'' // Вікіпедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D1%84%D1%96%D0%B7%D0%B8%D0%BA%D0%B0 (дата 29 квітня, 15 травня 2011). – Назва з екрана.

123. Огірко І. В. ''Метатеорія'' // Вікіпедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F (дата 29 квітня 2011). – Назва з екрана.


124. Огірко І. В. ''Метапсихологія'' // Вікіпедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D0%BF%D1%81%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F (дата 29 квітня 2011). – Назва з екрана.

1. Огірко І. В. ''Метапсихологія'' // Вікіпедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D0%BF%D1%81%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F (дата 22 січня 2011). – Назва з екрана.

7. Огірко І. В. ''Метатеорія'' // Вікіпедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F (дата 27 жовтня 2012). – Назва з екрана.


92. Огірко І. В. ''Метадані". – Режим доступу:  https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D1%96 (дата 30 грудня 2011). – Назва з екрана.


125. Огірко І. В. ''Відносність у логіці". – Режим доступу:  https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%81%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C_%D1%83_%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%86%D1%96 (дата 25 травня 2011). – Назва з екрана.

133. Огірко І. В. ''Метатеорія". – Режим доступу:  https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F (дата 28 квітня 2011). – Назва з екрана.


134. Огірко І. В. ''Метафізика". – Режим доступу:  https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D1%84%D1%96%D0%B7%D0%B8%D0%BA%D0%B0 (дата 28 квітня 2011). – Назва з екрана.


135. Огірко І. В. ''Метаматематика". – Режим доступу:  https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0 (дата 28 квітня 2011). – Назва з екрана.

7. Огірко І. В. Метапсихология (психоанализ) [Електронний ресурс] / І. В. Огірко // Вікіпедія. – 2010 (12:22, 4 жовтня). – Режим доступу до ресурсу: https://ru.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D0%BF%D1%81%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D1%8F_(%D0%BF%D1%81%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%B7)&oldid=28292978.

6. Огірко І. В. ''Метакогніція'' // Вікіпедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BD%D1%96%D1%86%D1%96%D1%8F (дата 27 вересня 2013). – Назва з екрана.


Теорія відносності в логіці

https://beta.wikiversity.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F_%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%81%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96_%D0%B2_%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%86%D1%96


Наукометрія — галузь наукознавства, що займається статистичними дослідженнями структури та динаміки масивів і потоків наукової інформації.

Поява наукометрії стала наслідком експоненціального зростання науки в середині XX століття, коли було звернуто увагу на зміну характеру наукових досліджень — наукові співробітники змушені витрачати майже 50% свого робочого часу на інформаційну діяльність.

В основному завдання наукометрії вирішуються спеціалізованими інститутами та інформаційними службами. Однак для приватних пошукових завдань реального користувача можна вибрати деякі методи, що дозволяють йому точніше орієнтуватися в інформаційному полі своєї предметної області. З безлічі вивчених і випробуваних наукометричних методів для вирішення інформаційних завдань користувача найбільш підходять такі методи: статистичний, підрахунку кількості публікацій, цитат-індекс. Крім того, є термінологічна плутанина — ідентична суть описується різними поняттями. За останні десятиліття наукознавці так і не навчилися формалізовано доводити рівні оцінок продуктивності наукової діяльності, навіть з використанням системного аналізу. Поява нових напрямів кількісного наукознавства (кіберметрії, вебометрії політикометрія та ін.) покликана виконати цю функцію.

Статистичний метод використовує такі вимірники, як кількість учених, журналів, замовлень на річні комплекти журналів у бібліотеках та інформаційних центрах. У його складі виділяються тимчасові динамічні залежності і стаціонарні розподіли. Тимчасова динаміка кількості журналів припускає використання двох індикаторів: кількість журналів і задані проміжки часу. Причому з двох задіяних розподілом індикаторів лише один (кількість журналів) є в повному розумінні індикатором (вимірником). Саме його значення відкладається по осі абсцис. Тимчасова динаміка кількості співавторів в бібліометричному аналізі використовує в якості основного індикатора: статті в цілому, написані декількома авторами; частку робіт з 1, 2, 3, 4 і більше авторами; середня кількість авторів статей. Значення феномена співавторства для інформаційного пошуку полягає в тому, що продуктивність і співавторство корелюють між собою. Це дозволяє виділити ядро найактивніших дослідників, кількість яких, як правило, невелика, і велика кількість авторів, які співпрацюють у невеликій кількості статей. Розподіл журналів за кількістю запитів на них у бібліотеках та інформаційних центрах значною мірою відображає їх актуальність і може бути використано при формуванні бібліотечного фонду. Але для користувача в самостійному інформаційному пошуку більш необхідно оцінювати публікації, розміщені в різних журналах.

При розподілі журналів за кількістю релевантних (відповідних інформаційної задачі користувача) публікацій в якості основного індикатора можливе використання кількості цих публікацій. Цей розподіл можна використовувати при організації самоінформації, тобто при виділенні «ядра» журналів, які повинен переглядати сам користувач. Розподіл середнього обсягу статей за авторами, окремими напрямками, авторами і організаціями (науковими або проектними), регіонами, доцільно проводити в табличному варіанті через багатофакторні індикатори. Таким чином, в методі підрахунку публікації вимірником є кількість наукових продуктів (книг, статей, звітів та ін.), що об'єднуються загальним терміном — «публікація». Хоча наукометричний індикатор «кількість наукових публікацій» розроблений краще за інших, в конкретних випадках його застосування необхідно встановлювати формалізовану процедуру «зважування» публікацій різних типів та окремих публікацій. Такий вимірювач відкриває низку цікавих практичних можливостей в бібліометрії, так як в загальному випадку крива зростання кількості публікацій мають різноманітний вид. Вони дозволяють судити про актуальність і перспективність даного наукового напрямку і сприяють раціональнішому передпроектному опонуванню наукової діяльності саме на стадії планування своєї роботи, вибору актуальної теми свого майбутнього дослідження.

Розподіл вчених за кількістю публікацій дозволяє не тільки виявити продуктивність, але й визначити ранг вченого, і, отже, його значимість. Це допомагає обгрунтувати включення робіт даного дослідника в список літератури свого дисертаційного дослідження. Розподіл публікацій за науковими напрямками для різних країн дає можливість отримати уявлення про відносний рівень розвиненості окремих галузей науки в країнах, що може бути використане при виробленні рішення про вивчення публікацій тієї чи іншої країни в рамках своєї дослідницької роботи.

Метод цитат-індексу базується на обов'язковості посилань у наукових публікаціях; в його основі лежить наукометричний індикатор — кількість посилань. Цей метод використовується для вимірювання параметрів науки і продукту праці вченого — наукової публікації. Перспективи розвитку методу цитат-індексу більшою мірою пов'язані з розвитком мереж цитування. Використання стаціонарних розподілів даного методу необхідні швидше для фахівців інформаційних служб і бібліотек, ніж самим користувачам. Однак і користувач у власних інтересах може проводити дослідження розподілу журналів, розподілу наукових установ і вчених за їх цитованістю та ін.

Розподіл журналів з їх цитованістю можливо в декількох варіантах. Одним з них є розподіл журналів за кількістю посилань на них. Іншим — розподіл журналів за кількістю посилань на них, поділеній на кількість розміщених у цих журналах публікацій. Кількість посилань тільки один з індикаторів індивідуального внеску вченого в науку. Необхідний облік та інших індикаторів вкладу вчених, а також результатів опорних досліджень по зв'язку цих індикаторів з прихованою змінною. При розподілі публікацій за кількістю посилань в них має місце потенційне зниження кількості публікацій у міру збільшення кількості розміщених в них посилань. Саме ці публікації можуть дати повніше уявлення про стан певного наукового напрямку при проведенні інформаційно-пошукових робіт.

Метрія (від грец. metréo - вимірюю), частина складних слів, відповідна за значенням слову «вимір» (наприклад, геометрія, редагометрія,фотометрія). Метрія -кінцева частина складних іменників, що вносить значення: наука, наукова дисципліна або область знання, пов'язані з тим, що названо в першій частині слова (політикометрія,корупціометрія, стереометрія і т.п.).

Метрія – це напрям науки на стику до прикладної математики досліджується як складна система. Метрія є однією з найактуальніших проблем сучасності. Деякі дослідники взагалі вважають, що метрія- проблема століття. За будь-яких підходів та оцінок однозначно одне метрія - є проблемою, розв’язання якої для багатьох є актуальною справою. Це явище впливає на різні сторони суспільного життя: економіку, політику, управління, соціальну сфери, громадську свідомість, відносини. Головним питанням, яке не має на сьогодні чіткого і однозначного вирішення, є питання щодо визначення поняття метрія. У широко вживаний термін метрія різними авторами вкладається найрізноманітніший зміст, починаючи від загальних формулювань, які не містять конкретних ознак. Не з’ясовано також, чи можливо дати універсальне поняття метрії, яке б відповідало вимогам різних галузей науки. Разом з тим поняття метрія дає можливість визначити, а також наповнити конкретним змістом зазначений термін.

До числа невирішених питань метрії, які мають важливе теоретичне і практичне значення, відноситься і питання про шкалу. З’ясування цього питання дозволить більш глибоко і точно визначити сутність метрії.

В галузі метрії значний вклад зробив професор Огірко І. В. За свою 40 річну діяльність йому належить визначення таких понять як: культурометрія, редагометрія, ризикометрія, історикометрія, архітектурометрія та інші.

Він вніс вклад в розвиток таких напрямків:

  • фізикометрія (нелінійна механіка),

  • інвестометрія,

  • економетрія (економетрика),

  • хемікометрика.


Наукометрія передбачає застосування : статистики, математичного моделювання.

Фізикометрія – включає в себе теорію пружності, пластичності, механіки, в’язкопружності , дифракції.



  • Редагометрія

Редагометрія — новий напрям наукових досліджень. Розвиток науки незмінно пов'язаний з виникненням нової методології осмислення або структурування наукового знання. Саме з таким взаємопроникненням досягнень різних наук пов`язують розширення наукового бачення, виникнення нових можливостей прогнозування й розвитку певної галузі знань. Отож, вбачаємо новий напрям у справі творення книги – від задуму до матеріального носія в руках споживачів чи електронного варіанту у всесвітній мережі інтернет.наука розпочинається там, де починаються вимірювання. Має свої одиниці вимірювання й наука про видавничу справу та редагування (едитологія), наприклад такі як авторський та обліково-видавничий аркуші. Існують також і більш широкі приклади застосування різних вимірювань в теорії редагування [1-6], які дають свої нові й надзвичайно продуктивні результати. Ці роботи дали змогу виявити надзвичайно важливі для практики й цінні для науки закономірності функціонування помилок та спотворень у текстах видань. Редагометрія як наука, що сформувалась на стику теорії видавничої справи і редагування (едитології) та прикладної математики, поєднує в собі елементи математичних досліджень, редагування, моделювання та інформаційних технологій у вивченні редакторської майстерності й усього, що з нею пов’язане. Редагометрія опікується процесами, в результаті яких з'являються абсолютно нові якості, котрими не володіє жодна із системоутворюючих частин теорії видавничої справи і редагування та прикладної математики як такої. При цьому головна увага приділяється складності оцінювання рівня якості книги (чи електронного видання) та її редагуванню, які можна встановити, ґрунтуючись на показниках якості. Так, товар може задовольнити споживача за одним з показників якості або споживчих властивостей і водночас бути зовсім непридатним відносно інших споживчих властивостей. І, головне, слід наголосити на провідній ролі редагометрії в процесі формування та змін, як системоутворюючих елементів, так і самої системи знань. Більше того, як дослідники нової науки, наполягаємо на тому, що саме «в руках» редагометрії є метод, або сума методів, які універсально можуть бути прийнятні при дослідженні найрізноманітніших процесів редагування. Отож, редагометрія націлена на опанування проблем, які всі інші науки розглядають лише в низці інших явищ, що належать до їх предмета. Певним поштовхом до наукового обґрунтування терміна «редагометрія» і науки редагометрія стали такі вже відомі напрямки галузей знань, як геометрія, економетрія, ризикометрія, фізикометрія, інвестометрія, кваліметрія та інші. Крім того, за допомогою всесвітньої мережі інтернет, електронних видань почали розвиватися такі напрями, як наукометрія (на стику наук та метрології, вимірювання, кількісних оцінювань, експертизи). Таким чином, пропонуємо для позначення наукових знань, що сформувалась на стику теорії видавничої справи і редагування та прикладної математики, новий термін «редагометрія». Результати досліджень можуть бути застосовані не тільки в теорії редагування чи в прикладній математиці, вони міждисциплінарні й рівною мірою доступні і редакторам, і лінгвістам, і математикам, і кібернетикам, і іншим ученим. Незважаючи на те, що більшістю активних користувачів редагометрії можуть бути науковці в галузі теорії редагування, математики й кібернетики, найбільший інтерес у них викликають психологічні, культурологічні та соціологічні проблеми, які пов'язані з розвитком суспільства, а також можливості застосування зазначеної науки до вирішення філософських і матеріальних проблем, тобто проблем, пов'язаних з людиною й людським суспільством. При цьому, редагометрія виконує роль певного постачальника модельних аналогій, які згодом можуть бути наповнені реальним змістом самого досліджуваного предмета, хоча гуманітарні науки більше багаті розвиненими змістами, які можна використовувати як метафори, порівняння і модельні аналогії в науковому пошуку. Аналогія служить відправною точкою нового поняття, початком для оформлення в логічний зміст. Це – звичайна практика в науці. Зростаюча в наші дні потреба в редагометрії пояснюється ще й тим, що вона стає мовою міждисциплінарного спілкування, на якій можуть один одного зрозуміти математики, кібернетики й редактори, незважаючи на те, що кожен розуміє цю науку по-своєму. Оскільки йдеться про виявлення й використання загальних закономірностей у різних галузях знань, то цей підхід припускає міждисциплінарність. Останнє означає співробітництво в розробці редагометрії представників різних галузей науки.Студіювання наукового масиву в галузі редагометрії дають можливість погодитись, що редагометрія міждисциплінарна за своєю природою, оскільки головним орієнтиром для неї є пошук універсальних принципів організації певних систем (будь-якого роду), незалежно від конкретної природи їхніх елементів або підсистем. По-перше, виникнення концепції редагометрії можна певною мірою розглядати як новий етап еволюції науки як такої, який, з одного боку, опонує науковим спеціалізаціям, а з іншого – несе в собі нові можливості діалогу наук. По-друге, редагометрія зменшить пошуковий шлях проб і помилок, а "нав'яже" дії, засновані на внутрішніх властивостях системи, законів її розвитку. У такій ситуації значення законів редагометрії, формування впорядкованості важко переоцінити.По-перше, що саме є редагометрією? Це тільки ідеологія об`єднання різноманітних галузей знань чи дійсно існуюча дисципліна, з власним предметом, індивідуальними методами? Чи не є вона дублюванням, або видозміненням термінів вже існуючих наукових напрямів? По-друге, редагометрія визначилась зі своїми науковими проблемами й методами, але при цьому поки що не існує завершеної і єдиної загальноприйнятої термінології. По-третє, в редагометрії немає чіткого розуміння, за яких умов система поєднання двох наук набуває нових властивостей, а за яких з`являються якісно нові елементи і увесь процес зводиться лише до перекомбінування елементів, або до змінення їх кількості. З викладеного - висновок, що й у видавничій справі та редагуванні (едитології) працівники потребують застосування певних математичних навиків і вмінь, методів моделювання, сучасних інформаційних технологій. Результати редагометрії стануть основою при створенні комп’ютерних систем редагування текстів видань.









  • Корупціометрія



Корупціометрія-напрям на стику економіки ,корупції, права і математичного моделювання.Модулює ситуацію в країні, використовує методи статистики, соціологію, методи екстрених оцінок. Актуальність даної теми полягає в доведенні взаємозв’язку і як наслідок повної нерозривності.

Як дисципліна, включає в себе такі основні дидактичні одиниці: предмет та її методологія; історія світової думки; розвиток думки в Україні; теорія відносин; політична система суспільства; культура; еліти ; світовий політичний процес; прогнозування та ін. Історично - як об'єднані спільним інтересом групи людей, прихильників певних поглядів на шляхи розвитку суспільства . Прообрази сучасної корупції сформувалися ще за античних часів — у Стародавній Греції та в Римі. Корупція — протиправна діяльність, яка полягає у використанні службовими особами їх прав і посадових можливостей для особистого збагачення; підкупність і продажність громадських і політичних діячів. Найчастіше термін застосовується у відношенні до бюрократичного апарату і політичної еліти. Характерною ознакою корупції є конфлікт між діями посадової особи та інтересами його працедавця або конфлікт між діями виборної особи і інтересами суспільства. Багато видів корупції аналогічні шахрайству, що здійснюється посадовою особою, і відносяться до категорії злочинів проти державної влади. Корупції може бути схильна будь-яка людина, що володіє дискреційною владою — владою над розподілом якихось ресурсів, що не належать йому, на свій розсуд (чиновник, лікар тощо). Головним стимулом до корупції є можливість отримання економічного прибутку , зв'язаного з використанням владних повноважень, а головним стримуючим чинником — ризик викриття і покарання.За макроекономічними і політекономічними дослідженнями, корупція є найбільшою перепоною до економічного зростання і розвитку, здатною поставити під загрозу будь-які перетворення. Корупцію можливо класифікувати за багатьма критеріями: за типами взаємодіючих суб'єктів (громадяни і дрібні службовці, фірми і чиновники); за типом вигоди (отримання прибутку або зменшення витрат); за спрямованістю (внутрішня і зовнішня); за способом взаємодії суб'єктів, ступенем централізації, передбаченістю тощо. Історично корупція також розрізнялася за тим, чи відбувалося отримання неправомірних переваг за здійснення законних дій або незаконних дій . Різні прояви корупції мають різну етичну оцінку: одні дії вважаються злочинними, інші всього лише аморальними. До останніх, як правило, відносяться кумівство і заступництво на основі політичної орієнтації, які порушують принцип мерітократії. Слід відрізняти корупцію від лобізму. При лобіюванні посадова особа також використовує свої владні повноваження для підвищення шансів перепризначення або для просування посадовими сходах в обмін на дії на користь певної групи. Корупція - є однією з найактуальніших соціальних проблем сучасності. Деякі дослідники взагалі вважають, що корупція стала основною політичною проблемою кінця XX століття. За будь-яких підходів та оцінок однозначно одне - корупція є проблемою, розв’язання якої для багатьох країн є надзвичайно актуальною справою. Корупція в сучасних умовах стала чинником, який реально загрожує національній безпеці і конституційному ладу. Це явище негативно впливає на різні сторони суспільного життя: економіку, політику, управління, соціальну і правову сфери, громадську свідомість, міжнародні відносини. Корумповані відносини все більше витісняють правові, етичні відносини між людьми, із аномалії поступово перетворюються у норму поведінки. Головним питанням, яке не має на сьогодні чіткого і однозначного вирішення, є питання щодо визначення поняття корупції. У широко вживаний термін «корупція» різними авторами вкладається найрізноманітніший зміст, починаючи від зведення корупції до такого злочину як одержання хабара, закінчуючи визначенням корупції за допомогою загальних формулювань, які не містять конкретних ознак правопорушення (стійкий зв’язок, система взаємовідносин тощо). Не з’ясовано також, чи можливо дати універсальне поняття корупції, яке б відповідало вимогам різних галузей науки, що становить корупція у правовому відношенні. Разом з тим, визначення поняття корупції дає можливість визначитись з колом корупційних діянь, а також наповнити конкретним юридичним змістом зазначений термін. До числа не вирішених питань, які мають важливе теоретичне і практичне значення для антикорупційної діяльності, відноситься і питання про механізм корумпованих відносин. З’ясування цього питання дозволить не лише більш глибоко і точно визначити соціальну сутність корупції та її правову природу, але і виробити адекватні заходи протидії цьому злу. Іншими словами, механізм протидії корупції повинен виходи¬ти з механізму корумпованих відносин.

Найнебезпечніші форми корупції кваліфікуються як кримінальні злочини. До них, перш за все, відносяться розтрата і хабарі. Розтрата полягає у витраті ресурсів, довірених посадовій особі, з особистою метою. Вона відрізняється від звичайної крадіжки тим, що спочатку особа отримує право розпоряджатися ресурсами легально: від начальника, клієнта тощо. Хабар є різновидом корупції, при якій дії посадової особи полягають в наданні якихось послуг фізичній або юридичній особі в обмін на надання останнім певної вигоди першому. В більшості випадків, якщо дача хабара не є наслідком здирства, основну вигоду від операції отримує хабародавець. До кримінальних злочинів також відноситься купівля голосів виборців . Корупція часто є приводом для закликів до насильницької зміни влади. При цьому звинувачення нерідко пред'являються не тільки конкретній політичній еліті, але і політичній системі в цілому. Як відзначає Оскар Аріас Санчес, авторитарні режими здатні успішно приховувати переважну більшість зловживань владою від громадськості, так що висновок про їх корумпованість робиться на основі аналізу непрямих свідоцтв і згубних для всього суспільства наслідків. Навпаки, корупція в демократичних режимах часто отримує широкий розголос і присікається перш, ніж вона починає завдавати істотного збитку. Проте періодичні скандали викликають у громадян сумніви в своїй здатності робити вплив на процес ухвалення в країні політичних рішень і розчарування в демократії. Побутова корупція породжується взаємодією пересічних громадян і чиновників. У неї входять різні подарунки від громадян і послуги посадовій особі і членам його сім'ї. До цієї категорії також відноситься кумівство . Ділова корупція виникає при взаємодії влади і бізнесу. Наприклад, у разі господарської суперечки, сторони можуть прагнути заручитися підтримкою судді з метою винесення ухвали в свою користь. Корупція верховної влади відноситься до політичного керівництва і верховних судів в демократичних системах. Вона стосується груп, що стоять у влади, недобросовісна поведінка яких полягає в здійсненні політики в своїх інтересах і в збиток інтересам виборців. Корупція в сучасних умовах стала чинником, який реально загрожує національній безпеці і конституційному ладу. Це явище негативно впливає на різні сторони суспільного життя: економіку, політику, управління, соціальну і правову сфери, громадську свідомість, міжнародні відносини. Корумповані відносини все більше витісняють правові, етичні відносини між людьми, із аномалії поступово перетворюються у норму поведінки. Головним питанням, яке не має на сьогодні чіткого і однозначного вирішення, є питання щодо визначення поняття корупції. У широко вживаний термін «корупція» різними авторами вкладається найрізноманітніший зміст, починаючи від зведення корупції до такого злочину як одержання хабара, закінчуючи визначенням корупції за допомогою загальних формулювань, які не містять конкретних ознак правопорушення (стійкий зв’язок, система взаємовідносин тощо). Не з’ясовано також, чи можливо дати універсальне поняття корупції, яке б відповідало вимогам різних галузей науки, що становить корупція у правовому відношенні. Разом з тим, визначення поняття корупції дає можливість визначитись з колом корупційних діянь, а також наповнити конкретним юридичним змістом зазначений термін. До числа не вирішених питань, які мають важливе теоретичне і практичне значення для антикорупційної діяльності, відноситься і питання про механізм корумпованих відносин. З’ясування цього питання дозволить не лише більш глибоко і точно визначити соціальну сутність корупції та її правову природу, але і виробити адекватні заходи протидії цьому злу. Іншими словами, механізм протидії корупції повинен виходити з механізму корумпованих відносин.

Ринок корупційних послуг

Найпоширеніша децентралізована корупція, коли оборудки здійснюються індивідуально між посадовою особою і приватною особою. Проте додавання внутрішній корупції — між членами однієї організації — додає їй риси організованої злочинності. Згідно з законами біхевіоризму, потрапляючи в колектив, людина переймає правила поведінки, які в цьому колективі прийняті. Тому, якщо внутрівідомча культура така, що у відношенні до хабарів панує обстановка добросердя, деколи безвідповідальності при вирішенні службових питань, відсутність гласності при обговоренні провини співробітників, то новоприбулі приймуть таку поведінку як нормальне і слідуватимуть їй надалі. Розповсюдження корупції серед чиновників приводить до того, що в ній опиняються зацікавленими і підлеглі, і начальники. Оцінка потенційної вигоди і ризиків, пов'язаних з корупцією, в спрощеній формі описується моделлю Дана система досить стійка і цим забезпечує стабільність корупційної діяльності. Наприклад, можна зіткнутися з принципом презумпції сумлінності правоохоронних органів, який означає, що шанси викрити їх співробітника в неправомочних діях нікчемно малі. На практиці підлеглі ділять хабарі не тільки з начальством, але і між собою. Кінцевим висновком є формування специфічних для корупції внутрішніх ринків і економічних механізмів. Зокрема, виникають позиції з особливо високими нелегальними доходами. Боротьба між чиновниками за такі позиції формує внутрішній «ринок праці». У міру розвитку корупції відбувається деяка централізація ринку, починаючи з рівня окремих відомств, коли чиновники виробляють тарифи за ухвалення конкретних рішень, щоб понизити внутрішню конкуренцію за кожен хабар і підвищити загальний дохід. Підтримка стабільності нелегальних фінансових потоків вимагає адміністративних і законодавчих заходів, націлених на підвищення економічної вигоди від корупції і на зниження правових і соціальних ризиків.

Зацікавленість особи

Здирство практикується чиновниками, що володіють дискреційною владою перешкоджати комусь в отриманні ліцензій, спеціальних дозволів або будь-яких інших послуг, що входять в компетенцію чиновника. Якщо чиновник має повноваження оцінювати суму належних виплат , це також відкриває можливості для здирства. Зіткнувшись із здирством з боку держслужбовця, приватна особа постає перед вибором: або дати хабар (що зв'язане з ризиком викриття), або оскаржити дії держслужбовця через внутрішній або зовнішній наглядовий орган. Рішення залежить від того, наскільки затратна процедура оскарження, а також наскільки громадянин обізнаний про свої законні права і обов'язки держслужбовця. Змова виникає за тих же умов, що і здирство, проте відрізняється тим, що вигідний обом сторонам і полягає в здійсненні оборудки, що завдає збитку державі. Наприклад, в обмін на хабар, митний інспектор може занизити суму імпорту і тим самим зменшити суму, яку фірма-імпортер повинна сплатити на мита. У оборудку також можуть бути залучені структури, відповідальні за нагляд над чиновником. Одним з основних шляхів корупційного збагачення для бюрократії, особливо для верховної політичної еліти, є державні витрати.Інвестиційні проекти багато в чому визначаються рішеннями, які вищі чиновники приймають на свій розсуд. Крупні інвестиційні проекти (особливо, за участю іноземних корпорацій) часто припускають передачу монопольних прав переможцеві конкурсу, що обіцяє чиновникам особливо великі хабарі. Деякі проекти створюються спеціально для того, щоб певні групи отримували ренту («державну» або «адміністративну ренту») від тих, хто призначений як виконавець проекту. Державні закупівлі, як правило, припускають вибір об'єктивно кращої пропозиції з декількох на основі конкурсу, проте іноді чиновник може забезпечити перемогу продавця, що пообіцяв найбільші «комісійні» з операції. Для цього обмежується участь в конкурсі, його правила повністю не оголошуються тощо. В результаті закупівлі здійснюються за завищеною ціною. Позабюджетні рахунки часто створюються з легітимною метою (пенсійні, дорожні фонди тощо) Проте в деяких фондах, наприклад, для допомоги інвалідам, доходи можуть значно перевищувати реальні витрати, що стимулює бажання у деяких чиновників привласнити «надлишки». Навпаки, у разі дефіциту чиновники часто вирішують на свій розсуд, кому у результаті дістануться гроші. У деяких країнах, кошти, отримані через іноземну допомогу або від продажу природних ресурсів, прямують до спеціальних фондів, які менш прозорі і гірше контролюються, ніж бюджетні гроші. Через щохвилинні коливання цін на товари, визначити дійсну суму транзакції і величину відрахувань до таких фондів непросто, що дозволяє частину грошей перенаправляти в кишені чиновників. «Вилки» в законодавстві. Багато норм дозволяють судді вибирати між м'яким і жорстким заходами покарання, щоб він міг максимально врахувати ступінь провини, тяжкість правопорушення та інші обставини. При цьому у судді з'являється важіль дії на громадянина, що зробив правопорушення. Чим більша різниця між верхньою і нижньою межами покарання, тим більший хабар буде готовий заплатити громадянин. Альтернативне адміністративне стягнення. Існують норми права з накладенням альтернативного адміністративного стягнення, наприклад, штраф або арешт. Від більшості норм-«вилок» їх відрізняє не тільки ширший діапазон покарань , але і те, що правосуддя здійснюють представники виконавчої, а не судовоі, влади. Багато юристів вважають, що використання санкцій подібного вигляду виправдане тільки в кримінальному судовому процесі, але має під собою мало підстав в процесі адміністративному: "По-перше, судовий процес побудований на принципах відкритості , змагальності, усності і безпосередності розгляду. При адміністративному провадженні, громадянин, у більшості випадків, залишається наодинці з представником влади. По-друге, навіть найвища міра покарання за адміністративне правопорушення не настільки тяжка для правопорушника, як у кримінальному праві, для того, щоб її диференціювати. Перекваліфікація складу правопорушення. Іншим різновидом «вилок» є дублювання складу правопорушення в різних кодексах. Це відкриває можливості для перекваліфікації скоєного правопорушення в м'якшу категорію або навпаки, у важчу категорію. Розмежувати злочини і інші правопорушення часто складно через розмитість формулювань законодавства, і в таких ситуаціях посадові особи ухвалюють рішення на свій розсуд, що відкриває можливості для хабарів і здирства.

Корупція в приватному секторі

Як випливає з даного вище визначення, сфера корупції не обмежена державним сектором. Аналогічні зловживання відбуваються в громадських організаціях . У приватних комерційних підприємствах керівники використовують свою дискреційну владу при укладанні контрактів, наймі нових працівників, нагляді над підлеглими тощо. Це відкриває можливості для дій з метою отримання особистої вигоди, які при цьому можуть завдавати економічного збитку власникам або акціонерам компанії. Хабарі в приватному секторі прийнято називати «підкупом».У високо корумпованих бюрократичних апаратах більшість державних ресурсів свідомо прямують в канали, де їх найлегше розікрасти або де найлегше збирати хабарі. Політика правлячої еліти стає направленою на придушення механізмів контролю над корупцією : свободи преси, незалежності системи правосуддя, конкуруючих еліт і далі індивідуальних прав громадян. Так, деякі люди відзначають, що існують випадки, коли поведінка і зовнішній вигляд людини є сигналом для правоохоронних органів до затримання людини з метою здирства хабара. Існує також точка зору, що до корупції припустиме терпиме відношення. Згідно з одним аргументом, в історії розвитку багатьох країн (Індонезії, Таїланду, Кореї) були періоди, коли економіка і корупція росли одночасно. Згідно з іншим аргументом, хабарництво є лише реалізація ринкових принципів в діяльності державних і муніципальних структур. Таким чином, терпиме відношення до корупції допустимо в умовах економічного буму або поки вона не зачіпає ефективність ринку в цілому. Критики цієї точки зору заперечують, що унаслідок перерахованих вище причин, країни з високим рівнем корупції після періоду зростання ризикують втратити стабільність і впасти в низхідну спираль. У міру того, як держава викорінює корупцію, витрати на це мало окупне заняття зростають так, що для повної ліквідації корупції доведеться витратити великі зусилля. Порівнюючи втрати від корупції і витрати на викорінювання корупції для кожного її рівня, можна знайти оптимальний рівень корупції, що відображає найменші сумарні втрати. Виявляється, для суспільства вигідно не знищувати корупцію до кінця, просто через високу затратність цього процесу. Крім того, надмірне захоплення боротьбою з корупцією в збиток усуненню її причин здатне позбавити адміністративну систему гнучкості, а населення громадянських свобод. Правляча група може використовувати каральне законодавство для посилення свого контролю над суспільством і переслідування політичних супротивників.Корупція наносить багатомільярдні збитки міжнародній торгівлі. Саме це стало однією з причин зростання інтересу до проблеми міжнародної корупції останніми роками. Так, американські фірми-експортери стверджували, що вони часто програють вигідні контракти через те, що згідно із законом не мають права платити хабарі закордонним чиновникам. Навпаки, в більшості країн ОБСЄ хабара іноземним партнерам не тільки не заборонялися, але навіть могли бути списані з доходу при сплаті податків. Наприклад, у німецьких корпорацій такі витрати становили близько 5,6 млрд дол. в рік. Ситуація змінилася тільки в кінці 1997 р., коли країни ОБСЄ підписали «Конвенцію про боротьбу з дачею хабарів іноземним державним посадовим особам при здійсненні міжнародних ділових операцій». У виконання конвенції протягом подальших років були прийняті закони, що забороняють явним чином національним компаніям давати хабарі кому б то не було.

Причини корупції

Причини корупції для кожної із країн можуть відрізнятися, але головними серед них будуть невдало побудована система державного управління, непрофесійність топ-менеджерів в державі, відверто недосконала судова система, політична корупція в парламенті, брак політичної волі національних лідерів щодо ефективного протистояння проявам корупції, насамперед проявам політичної корупції, слабкість інститутів громадянського суспільства. Фундаментальна суперечність Виробництво будь-яких благ вимагає витрати певних ресурсів, що компенсується коштами, отриманими від споживачів цих благ. Зарплата службовців належить до витрат, що покриваються зрештою за рахунок споживача, проте їх діяльність визначається волею начальства і працедавця. Це призводить до ситуації, коли споживач отримує необхідну послугу або товар від службовця, але не може безпосередньо вплинути на діяльність цього службовця. Окремим випадком є суспільне благо, яке оплачується за рахунок податків і надається державними службовцями. Не зважаючи на те, що роботу чиновників фактично оплачують громадяни, їх працедавцем є держава, яка наділяє їх правом ухвалювати рішення, що зачіпають конкуруючі інтереси різних осіб, на свій розсуд. У відсутність у когось дискреційної влади, корупція була б неможлива. Проте персона або група, що володіє верховною владою, не в змозі самостійно забезпечувати реалізацію політики, яку вона визначає. Для цієї мети вона призначає адміністраторів, яких вона наділяє необхідними повноваженнями, в розпорядження яких вона передає необхідні ресурси, для яких вона встановлює правила поведінки і над якими вона здійснює нагляд. І тут виникає наступна проблема: Консервативність закону. На практиці інструкції міняються значно повільніше, ніж зовнішні умови. Тому вони залишають місце для дій на свій розсуд, оскільки інакше система управління стає абсолютно негнучкою, і невідповідність жорстких норм реаліям здатна повністю зупинити роботу. Проте це означає, що в непередбаченій законом, ситуації адміністратор може почати керуватися найвигіднішою рентою. Неможливість всеосяжного контролю. Нагляд вимагає витрат, але крім того, надмірно жорсткий контроль наносить удар по якості управлінського персоналу і приводить до відтоку творчо мислячих кадрів.

Таким чином, принцип управління сам по собі містить потенційну можливість для корупції. Ця можливість переростає в об'єктивні умови, коли потенційна рента переважає над ризиками.

Дана проблема багато разів відтворюється в бюрократичному апараті, оскільки адміністратори вищого рівня призначають своїх підлеглих тощо. Особливість систем з представницькою демократією полягає в тому, що вищі посади посідають політичні еліти, що отримали владні повноваження від народу і що ризикують втратою влади на наступних виборах. Більшість фахівців сходяться на тому, що основними причинами високої корупції є недосконалість політичних інститутів, які забезпечують внутрішні і зовнішні механізми заборони .

Боротьба з корупцією

На сьогоднішній день не відомі методи в педагогіці і менеджменті, які б гарантували, що людина буде ідеальним чиновником. Проте існує безліч країн з вельми низьким рівнем корупції. Більш того, відомі історичні приклади, коли дії, направлені на зниження корупції, привели до значних успіхів: Сінгапур, Гонконг, Португалія, Швеція. Це однозначно говорить на користь того, що методи боротьби з корупцією існують. З формальної точки зору, якщо не буде держави — не буде і корупції. Здатність людей на даному етапі розвитку ефективно співробітничати без держави піддається дуже сильним сумнівам. Проте, в умовах коли корупція поширена практично скрізь, розпуск корумпованих органів влади представляється одним з дієвих радикальних способів від неї позбавитися. Крім розпуску органів влади, існують три можливі підходи до зменшення корупції. По-перше, можна посилити закони і їхнє виконання, тим самим підвищивши ризик покарання. По-друге, можна створити економічні механізми, що дозволяють посадовим особам збільшити свої доходи, не порушуючи правила і закони. По-третє, можна підсилити роль ринків і конкуренції, тим самим зменшивши розмір потенційного прибутку від корупції. До останнього також відноситься конкуренція в наданні державних послуг, за умови дублювання одними державними органами функцій інших органів. Більшість методів, що позитивно зарекомендували себе, відносяться до внутрішніх або зовнішніх механізмів нагляду. Сюди входять внутрішні механізми і стимули, що існують в самому апараті управління: ясні стандарти виконання посадовими особами своїх обов'язків і строгий нагляд над кожним службовцем. З метою забезпечення нагляду часто виділяють особливі управління, які функціонують автономно. Наприклад, правоохоронні органи часто підкоряються розділу виконавчої влади, так само як і бюрократичний апарат, проте при цьому зберігають значну незалежність. Внутрішній контроль був основним способом боротьби з корупцією в монархіях періоду абсолютизму і досі зберігає високу ефективність. Зокрема, Макіавеллі вважав, що в монархіях, «правлячих за допомогою слуг», корупція менш небезпечна, оскільки всі «слуги» зобов'язані милостям государя і їх важче підкуповувати.

Контроль

Сюди відносяться механізми, які мають високий ступінь незалежності від виконавчої влади. Незалежна судова система, при якій бюрократ, що порушив закон, може бути легко і ефективно визнаний винним, різко знижує потенційну привабливість корупції. Одними з найефективніших інструментів контролю над корупцією бюрократичного апарату є свобода слова і ЗМІ. Зовнішній контроль характерний для країн з ринковою економікою і ліберальною демократією. Ймовірно, це пов'язано з тим, що для реалізації нормального функціонування ринку необхідні чіткі правила, механізми забезпечення виконання зобов'язань, зокрема, — ефективна правова система, що забезпечує здорове конкурентне середовище. Ліберальна демократія для досягнення своїх цілей також спирається на систему виборів, правову державу, незалежне правосуддя, розділення властей і систему «стримувань і противаг». Всі ці політичні інститути служать одночасно механізмами зовнішнього контролю над корупцією. Проте не всі положення ліберальної демократії однозначно сприяють боротьбі з корупцією. Прикладом може служити принцип розділення властей. Розділення властей по горизонталі стимулює їх нагляд один над одним. Наприклад, в парламентській демократії представницька влада має повноваження відправити уряд до відставки. З іншого боку, в президентській демократії гілці влади ще більш функціонально розділені. Не зважаючи на це, корупція в президентських республіках в цілому вища, ніж в парламентських, що можливо пов'язане саме з трудомісткістю процедури імпічменту президента. Далі, розділення властей за територіальним рівнем і пов'язане з цим перенесення більшої частини повноважень виконавчої влади на рівень місцевого самоврядування приводить до ефективного зменшення розмірів органів влади. Це підвищує інформаційну прозорість влади і зменшує корупцію. Проте, федеральний устрій держави, що забезпечує максимальну децентралізацію, часто приводить до регулювання різних аспектів однієї і тієї ж діяльності чиновниками різних інстанцій, і отже, до більшої корупції в порівнянні з унітарними державами. В демократичних країнах основним способом покарання вибраних представників за корупцію є відчуження їх від влади на наступних виборах. Мається на увазі, що сам виборець відповідає за ступінь чесності і відповідальності тих, кого він обирає. Не зважаючи на високу результативність виборів як зброї проти корупції, їх дія виявляється досить поволі. Кожні 30 років стабільної демократичної системи надають на корупцію такий же ефект, як власне перехід до ліберально-демократичної моделі правління. Низкою авторів висувалося припущення, що вади виборчого процесу можуть робити істотний вплив на розмах корупції. Навіть якщо вибори проходять без порушень, сама їх система може стимулювати виборця голосувати за того або іншого кандидата за ідеологічними причинами, ігноруючи корумпованість його особисто, його підлеглих або його партії в цілому. Ця гіпотеза знаходить підтвердження. Корупція виявляється значно менше в країнах, де в кожному виборчому окрузі вибирають декілька представників за мажоритарною системою, ніж в країнах з виборами за пропорційною системою і за закритими партійними списками або в країнах з маленькими виборчими округами і вибором одного представника в кожному окрузі. Це пояснюється тим, що мажоритарна система забезпечує найбільшу індивідуальну підзвітність, а вибір декількох представників або за відкритими партійними списками значно підвищує увагу, яку виборці приділяють чесності кандидатів. Ліквідація згаданих вище супутніх причин корупції також відноситься до антикорупційних заходів. Неконституційність корупціогених норм. Будь-які норми, що накладають на громадянина обмеження, можуть викликати корупцію, за винятком норм, що описують конституційні свободи і права людини. Останні накладають обмеження не стільки на індивідів, скільки на органи державної влади, будучи інституційними гарантіями як проти завищених вимог закону, так і проти наділення органів державної влади дискреційними повноваженнями[16]. Корупціогені ж норми неминуче порушують права і свободи людини і громадянина, закріплені в Конституції. Інформаційне забезпечення громадян. Цей метод включає аналіз законів з тим, щоб, проаналізувавши закон, чітко, лаконічно і дохідливо пояснити громадянам в чому полягають їхні права і обов'язки, які порушення що повинні за собою спричинити, як проходить судова процедура і що в ній враховується. Знаючи все це, громадяни будуть упевненіше поводитися, опинившись наодинці з тим, що підштовхує їх до дачі хабара чиновником. Відкритість відомчих систем. Прозорість операцій, що відбуваються всередині відомств, і належний громадський небюрократичний контроль (у тому числі громадський бюджетний моніторинг) сильно похитнули б фундамент корупції. Але такий механізм неможливо реалізувати повною мірою не тільки тому, що громадська перевіряюча система сама була б схильна до корупції, а тому, що таким чином інформаційна безпека громадян і фірм порушувалася б ще більше. Наприклад, державні служби часто зберігають конфіденційні дані про громадян, а органи безпеки і військові відомства здатні повноцінно виконувати свої функції тільки при забезпеченні секретності. Соціальне забезпечення чиновників.